Михайло Орос: «Справжній лікар має хотіти допомогти пацієнту і забути слово «неможливо»
Завідувач кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії, доктор медичних наук, невролог Михайло Орос ламає всі стереотипи про сучасну медицину з її недовченими лікарями, хибними діагнозами, хабарництвом і неможливістю вижити у час реформи. Бо він просто взяв і зробив. Закінчив університет «з відзнакою», захистив кандидатську і докторську дисертації, пройшов стажування у Празі, Франції, Великій Британії, опанував традиційну і нетрадиційну медицину. Сьогодні Михайло лікує, викладає в університеті, читає лекції в Україні і за кордоном, бере участь у перспективних медичних проектах, успішно працює у державній і приватній медицині.
Усе його життя є доказом того, що коли дуже хочеш – отримаєш. Свого часу він просто не побоявся спеціальності, в якій спочатку не віднайшов бажаного, але не зупинився у розвитку та вдосконаленні й врешті реалізував себе у науці, медичній практиці й сімейному житті.
«Унікум» спілкувався з цим фантастичним лікарем, яких в Ужгороді насправді одиниці. Але якщо вони є, то в медицині ще не все втрачено.
– З чого розпочався Ваш шлях у медицину?
– Я народився у 1975 році у селі Іза на Хустщині в сім’ї службовців. Батько за фахом – інженер-електрик, мама – лікар. Школу закінчив із золотою медаллю і хотів бути астрофізиком чи фізиком, але програв обласну олімпіаду з фізики своєму супернику Лесику Мотруничу. Задачу, в якій помилився, пам’ятаю донині й знаю, як її розв’язати.
Перед олімпіадою ми з батьком уклали парі: якщо виграю – поїду в Москву для здобуття освіти фізика, а якщо програю – стану лікарем. Оскільки олімпіаду програв, вступив на медичний факультет УжНУ. У цей час я займався карате й паралельно захотів навчитися голкотерапії. Батько сказав, що на медичному навчають такому виду нетрадиційної медицини. Але, як виявилося вже на першому тижні навчання, голкотерапії в УжНУ не навчали. Тоді серед своїх знайомих батько знайшов Василя Ганчина, який порадив голкотерапевта Світлану Войтанник. Я прийшов до неї з надією вивчати голкотерапію. А вона одразу запитала, чи знаю анатомію й гістологію. Оскільки на першому курсі за тиждень навчання вивчити ще нічого не встиг, вона порадила мені спочатку здобути знання з цих дисциплін. Через рік я прийшов до Світлани Войтанник і таки розпочав опановувати голкотерапію і приблизно на третьому курсі вже практикував її.
Завідувач кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії, доктор медичних наук, невролог Михайло Орос ламає всі стереотипи про сучасну медицину з її недовченими лікарями, хибними діагнозами, хабарництвом і неможливістю вижити у час реформи. Бо він просто взяв і зробив. Закінчив університет «з відзнакою», захистив кандидатську і докторську дисертації, пройшов стажування у Празі, Франції, Великій Британії, опанував традиційну і нетрадиційну медицину. Сьогодні Михайло лікує, викладає в університеті, читає лекції в Україні і за кордоном, бере участь у перспективних медичних проектах, успішно працює у державній і приватній медицині.
– Чому своїм напрямом Ви обрали неврологію?
– Після того, як завершив курс навчання у Світлани Войтанник, поїхав до Києва, аби ще глибше опанувати голкотерапію. Там продовжив навчання у Євгенії Мачерет, завідувача кафедри рефлексотерапії Київської академії післядипломної освіти, пройшов відповідні курси, але залишився незадоволений. Тому під час навчання на четвертому курсі поїхав до Івана Захаровича Самосюка, який практикував голкотерапію у Пущі-Водиці. Після цих курсів вже серйозно почав займатися голкотерапією.
Одного разу Іван Захарович запитав мене, яку спеціалізацію в медицині планую обрати. Я, звісно, бачив себе тим, хто зможе практикувати голкотерапію. Тоді Іван Самосюк порадив мені неврологію, бо вона була найбільш близькою. Неврологія у той час мені подобалася, і так я вирішив бути неврологом.
На шостому курсі медичного факультету я проходив стажування в обласній лікарні. Її завідувачем тоді був Іван Іванович Ігнатович – один з кращих неврологів області, на мій погляд. Мені дуже поталанило, бо він багато показував, навчав. Тому 6-й курс я закінчував з чіткою метою бути неврологом й отримав дипломом «з відзнакою».
Після закінчення навчання поїхав до Києва вступати в інтернатуру і паралельно до цього вступив у магістратуру. Там зустрів професора Бабиніну, яка підтримувала мене у важливі моменти, завдяки чому я успішно здобув ступінь магістра. Тут же, в Києві, я прослухав лекції з неврології відомого професора, фантастичного невролога Юрія Головченка, які досі пам’ятаю.
– Як склалося життя після закінчення навчання?
– Після закінчення навчання потрібно було вступати в аспірантуру, але я хотів повернутися додому. Коли приїхав до Хуста, виявилося, що місця роботи у мене немає. Врешті, влаштувався неврологом на швидку допомогу, але зрозумів, що це не моє. Тоді батько допоміг мені організувати приватний кабінет невролога у Хусті. Приблизно у 1999 році він почав функціонувати. Пізніше поряд із кабінетом невролога ми відкрили кабінет фізіотерапії. Далі постало питання розширення діагностики, і ми придбали доплерограф. Але потрібно було навчитися з ним працювати. В Україні ми не знайшли добрих фахівців, тому я поїхав до Санкт-Петербурга на стажування.
Так склалося, що я навчався в учня лікаря Александровського – відомого невролога, психіатра, який займався межовими станами між психіатрією і неврологією. Я зацікавився такими дослідженнями і теж почав працювати у цьому руслі. Паралельно до медичної практики пробував писати кандидатську дисертацію, їздив у Київ до Івана Самосюка, але чомусь не складалося. Тоді колеги, які працювали зі мною, порадили звернутися до Володимира Смоланки, який на той час уже був відомим лікарем-нейрохірургом, професором медичного факультету УжНУ. Я поговорив із ним, сказав, що хочу писати кандидатську дисертацію. Ми зустрілися, склали план роботи і вирішили обрати темою дослідження патології судин головного мозку за допомогою доплерографії. Так я написав кандидатську, яка була досить успішною і важливою у науковому плані.
– Значну частину вашого життя зайняли стажування за кордоном. У яких країнах вдосконалювали знання?
– Ще в студентські роки паралельно з голкотерапією я вивчав мануальну терапію у Василя Марфинця. Провчився в нього кілька місяців, і він дав мені пораду, що найкраще мануальну терапію знає лікар з Праги Карл Левіт. У 2005 році з Праги приїхав знайомий, у якого я почав розпитувати про цього лікаря. Виявилося, що він знає людину, яка стверджувала, що Карл Левіт живий і ще практикує. Я вирішив поїхати в Прагу, де мені пообіцяли стажування у Левіта, якому на той час було 89 років. Коли приїхав, виявилося, що він не бере стажерів, але коли Карл Левіт почув, що я із Закарпаття, з Хуста, згадав, що був у нашому місті ще в 1936 році і запитав мене, чи знаю ім’я тодішнього мера. Я назвав ім’я, яке випадково колись побачив на книзі з домашньої бібліотеки, і виявилося, що це був той самий мер, та ще й друг батька Карла Левіта, який колись командував медичною частиною Чехословацької армії. І Левіт погодився, аби я залишався на навчання. Це стажування дуже запам’яталося, здобуті там знання використовую донині.
Коли повернувся з Праги, захистив кандидатську дисертацію, а затим поїхав у Париж на стажування. Стажувався у професора Жана Коена.
Згодом у Хусті ми розширили клініку, і я вирішив писати докторську дисертацію з панічних атак. У той період я часто відвідував Англію, брав участь у їхніх конференціях і згодом став членом Британської асоціації психофармакологів. Сумісно з Британським Королівським університетом виконав роботу по фармакогенетиці андтидепресантів при лікуванні пацієнтів з панічними атаками. Починаючи з 2008 року, під керівництвом професора Смоланки В.І. я почав активно займатися епілепсією. За п’ять років виконав роботу по фармогенетиці епілепсії, яка була першою роботою такого плану в Україні. Так у 2013 році захистив докторську дисертацію.
– Після цього захотіли викладати, чи як потрапили на медичний факультет УжНУ?
– До 2014 року я працював у своїй приватній клініці і паралельно – у Хустській лікарні районним неврологом. Після Революції Гідності потрапив до Ужгорода. Значну роль у цьому відіграв Володимир Смоланка. Наші інтереси збіглися у питанні вивчення епілепсії. Спільно ми довели, що існує генетичне підґрунтя для оперативного лікування деяких пацієнтів з епілепсією. Важливо, що ці операції треба робити вчасно. Володимир Іванович – дуже хороший керівник, який може надихнути на процес, з ним легко співпрацювати.
Коли почав працювати в УжНУ, спочатку був викладачем кафедри, а потім очолив кафедру неврології, нейрохірургії і психіатрії після Володимира Смоланки, який став ректором.
Сьогодні паралельно з лікарською практикою реалізовую себе у науці. Спільно з ректором організовуємо медичні конференції. Також я є головою Всеукраїнської асоціації болю голови, а також головою Асоціації неврологів Закарпатської області. Маємо плани створити асоціацію лікарів Закарпаття й вирішувати проблеми спільними зусиллями і спільним коштом, коли це буде необхідно.
– Чому ви навчаєте своїх студентів?
– Своїх студентів я передусім навчаю говорити правду один одному. У медицині сьогодні не дуже хороші стосунки між лікарями: в очі тобі говорять одне, а позаочі – інше. Тому до студентів на першому занятті я застосовую такий метод: запитую у студента, на яку оцінку заслуговує його колега. А коли той відповість – говорю йому відповісти на запитання, і його оцінку поставлю тому, в кого найперше запитував. Цей принцип діє, бо всі лікарі працюють в одному медичному просторі й вони мають знати здібності своїх колег і належно їх оцінювати.
Щодо навчання, я вважаю, що студенти повинні працювати з хворими, але й не нехтувати теорією. Зрозуміло, що на перший курс може вступати 200 осіб, але закінчують навчання і стають справжніми лікарями далеко не всі.
– Про вас можна сказати, що завжди досягаєте того, чого хочете?
– Ні, я ж хотів стати астрофізиком (Усміхається – Авт.).
– Як би склалася ваша доля, якби таки стали ним?
– Ну Лесик Мотрунич зараз у Каліфорнії, завідує лабораторією. Він виграв інші олімпіади і реалізував себе. Я лікував його вуйка, але ми не спілкуємося.
– Як сім’я ставиться до ваших стажувань, частих роз’їздів?
– Дружина їздила зі мною у деякі відрядження. Вона – дитячий офтальмолог і теж багато працює. У нас підростають два чудові сини. Коли я у від’їзді, впевнений, що завдяки моїй дружині у клініці і вдома усе в порядку. Це дуже важливо для мене.
– Що потрібно, аби стати справжнім лікарем?
– Треба два фактори: Божу ласку і велике бажання. Я вважаю, що коли людина дуже хоче вона обов’язково досягне бажаного Справжній лікар має хотіти допомогти пацієнту і забути слово «неможливо».
– Які маєте найближчі плани?
– Ми з Володимиром Смоланкою хотіли би розробити систему закарпатської неврології з погляду навчання і самовдосконалення. Є різні світові школи, і на Закарпатті вже настав той момент, коли можемо говорити про повноцінну сучасну школу нейрохірургії та неврології.
Наталія Толочко
Фото Василя Леднея та з архіву Михайла Ороса
